Для Норвегії Нобелівська премія миру — це значно більше, ніж щорічна церемонія в Осло. Вона є центральним елементом національної ідентичності, дипломатичним активом і символом етичного впливу країни на світ. Саме тому внутрішня реакція на дії лауреатки 2025 року, венесуельської опозиційної лідерки Марія Коріна Мачадо, виявилася настільки різкою.
Після оголошення премії Мачадо почала відкрито шукати політичного зближення з президентом США Дональд Трамп, пропонуючи навіть «поділити» з ним Нобелівську відзнаку. Цей жест став кульмінацією її стратегії заручитися підтримкою Вашингтона після насильницького усунення режиму Ніколаса Мадуро та американської військової операції, що, за офіційними даними, призвела до загибелі понад сотні людей.
Реакція Трампа лише підлила оливи у вогонь. Він публічно заявив, що саме він «завершив вісім війн», і звинуватив Норвегію у «нерозумному» рішенні не нагородити його премією миру. Як і раніше, Трамп приписав відповідальність усій країні, ігноруючи факт незалежності Нобелівського комітету від уряду.
За оцінкою Дейком, цей епізод став моментом, коли символічний капітал Нобелівської премії почав працювати не на Норвегію, а проти неї. Те, що задумувалося як підтримка демократичного руху, в очах багатьох норвежців перетворилося на інструмент легітимації силової політики США.
Нобелівський інститут був змушений перейти в режим кризового реагування. Після заяв Мачадо в американських медіа інститут опублікував суворе роз’яснення: премія не може бути відкликана, поділена або передана іншій особі. Рішення є остаточним і не підлягає ревізії. Формально — чітко й безапеляційно, але політично — запізно.
Директор інституту та секретар комітету Крістіан Харпвікен наголосив, що нагорода присуджується за дії лауреата на момент ухвалення рішення, а не за подальшу політичну поведінку. Проте така аргументація не переконала значну частину суспільства, для якого премія миру є живим моральним символом, а не архівним документом.
Колумністка Morgenbladet Лена Ліндґрен сформулювала ключову проблему: Нобелівський комітет не може гарантувати, що лауреати залишаться вірними ідеалам миру, але нині вперше премію використовують як актив у реальній воєнній грі. І це, на її думку, принципово новий рівень загрози для репутації нагороди.
Історично Нобелівська премія миру вже не раз опинялася в центрі суперечок. Барак Обама отримав її у 2009 році, коли США продовжували військові операції за кордоном. Абій Ахмед був нагороджений перед початком катастрофічної війни в Тиграї. Ще раніше премію отримували Генрі Кіссінджер та Ле Дик Тхо — ще до зриву мирних домовленостей у В’єтнамі.
Однак ситуація з Мачадо має специфічний норвезький вимір. У країні існує майже консенсусне несприйняття Трампа як політика, що підриває ліберальну демократію. Опитування таблоїда Nettavisen показало: три чверті норвежців виступили б проти присудження Трампу Нобелівської премії миру навіть у разі його ключової ролі в припиненні великих міжнародних конфліктів.
Саме тому будь-яка асоціація Нобелівської премії з Трампом сприймається як репутаційна поразка. Критики вважають, що комітет не прорахував ризиків і не зумів захистити «символічний актив» Норвегії від політичної експлуатації.
Водночас біографія самої Мачадо ускладнює однозначні оцінки. Вона роками протистояла авторитарному режиму у Венесуелі, неодноразово наражалася на небезпеку й фактично виграла президентські вибори 2024 року, результати яких були сфальсифіковані владою. Після цього вона понад рік переховувалася, перш ніж таємно залишити країну наприкінці 2025 року, щоб приїхати до Осло.
Її втечу, за даними західних медіа, організували структури, пов’язані з американськими ветеранами спецпідрозділів. Цей факт лише посилив у Норвегії відчуття, що історія лауреатки надто тісно переплітається з американською силовою політикою.
Захисники Мачадо нагадують: для політика, якого переслідує репресивний режим, пошук підтримки у найпотужнішого зовнішнього гравця є питанням виживання. Дослідниця Peace Research Institute Oslo Маріанна Даль порівнює її з діячами опору в нацистській Європі, ПАР часів апартеїду чи під час «арабської весни».
«Легко засуджувати її з безпечного Осло», — зауважує Даль. На її думку, Мачадо діє так само, як і багато європейських лідерів, які змушені «говорити приємні речі» Трампу задля досягнення практичних цілей, не перебуваючи при цьому під загрозою арешту чи смерті.
Проте ця логіка не знімає головної дилеми: чи може Нобелівська премія миру залишатися моральним орієнтиром, якщо її лауреати відкрито підтримують військові операції з численними жертвами? Для Норвегії це питання стратегічне, адже премія — один із небагатьох інструментів глобального впливу, яким країна володіє без застосування сили.
Скандал навколо Мачадо продемонстрував, що Нобелівська премія миру більше не існує в «позаполітичному вакуумі». Вона дедалі частіше стає елементом жорсткої геополітичної гри, де символи використовують як аргументи й прикриття.
Для Норвегії це означає необхідність переосмислення власної ролі. Або Нобелівський комітет навчиться активніше захищати моральний сенс нагороди, або премія ризикує втратити статус універсального символу миру й перетворитися на ще один інструмент глобальної боротьби за вплив.
У підсумку, історія з Мачадо й Трампом — це не лише венесуельська чи американська драма. Це випробування для самої Норвегії, яка змушена відповісти на запитання: чи здатна її найвідоміша нагорода залишатися поза війною в епоху, коли навіть мир став полем битви.