Президент США Дональд Трамп публічно відкинув відповідь Ірану на американський проєкт угоди про припинення війни, назвавши позицію Тегерана «абсолютно неприйнятною». Заява пролунала в момент, коли Білий дім намагався перевести конфлікт у фазу контрольованої дипломатії після кількох місяців військової ескалації на Близькому Сході.
Американська адміністрація чекала відповіді Ірану десять днів. У Вашингтоні розраховували побачити хоча б часткову готовність до компромісу: поступове пом’якшення санкцій в обмін на деескалацію, обмеження військової активності та рамкові домовленості щодо ядерної програми. Натомість Тегеран повернув переговори до жорсткої моделі торгу, де головною валютою залишаються тиск і стратегічний контроль над регіоном.
Трамп відреагував різко й без дипломатичних формулювань. Він заявив, що йому «не подобається» відповідь Ірану, а сам документ назвав «недоречним». Пізніше президент повторив свою позицію вже публічно, наголосивши, що пропозиції іранської сторони є неприйнятними для США. За попереднім аналізом «Дейком», така риторика свідчить не лише про провал поточного раунду переговорів, а й про повернення Білого дому до стратегії силового стримування замість поетапної нормалізації.
Сама відповідь Ірану показала, що Тегеран не збирається входити в переговори з позиції слабкості. Іранська сторона вимагала негайного скасування американських санкцій, розморожування активів та припинення морської блокади одразу після підписання угоди. Окремим пунктом залишався контроль над Ормузькою протокою — критично важливим маршрутом для світового нафтового ринку та глобальної енергетичної безпеки.
Для Вашингтона саме цей пункт став одним із ключових подразників. Ормузька протока давно є нервовим центром близькосхідної геополітики. Через неї проходить значна частина світового експорту нафти, а будь-яка спроба Ірану закріпити військово-політичний контроль над маршрутом автоматично підвищує ризики для США, Саудівської Аравії, Катару та союзників НАТО.
Не менш показово й те, чого у відповіді Ірану фактично не було. Тегеран не продемонстрував чіткої готовності до поступок у ядерній сфері. Це означає, що адміністрація Трампа наразі не отримала головного — механізму довгострокового стримування іранської ядерної програми. Без цього будь-яка угода для Вашингтона перетворюється лише на тимчасове перемир’я без стратегічних гарантій.
Водночас Іран демонструє іншу логіку переговорів. Для Тегерана нинішній конфлікт — не окремий епізод, а частина багаторічного протистояння зі США, у якому санкції, військовий тиск і дипломатія працюють одночасно. Саме тому іранські посадовці наголошують, що переговорна команда не повинна формувати пропозиції «для задоволення Трампа», а має виходити виключно з інтересів іранської держави.
Ця позиція пояснює й останні сигнали з боку Корпусу вартових ісламської революції. Напередодні іранські військово-морські сили попередили про готовність атакувати американські бази та кораблі у відповідь на будь-які удари по нафтових танкерах або торговельних суднах. Таким чином Тегеран фактично демонструє, що готовий тримати під загрозою ключову морську логістику регіону навіть під час формального перемир’я.
Для Трампа ситуація стає політично складнішою. Білий дім уже заявляв Конгресу, що активна фаза бойових дій завершена. Однак відмова Ірану рухатися за американським сценарієм знову відкриває питання: чи здатна адміністрація США завершити конфлікт дипломатично, не повертаючись до прямої військової ескалації.
Додатковий тиск створює і внутрішньополітичний фактор. Трамп традиційно позиціонує себе як політика, здатного укладати «сильні угоди» й демонструвати результат там, де попередні адміністрації заходили в глухий кут. Але нинішні переговори з Іраном дедалі більше нагадують класичний конфлікт виснаження, у якому обидві сторони прагнуть виграти час і підвищити ставки перед новим раундом.
Попри різкі заяви, переговорний канал повністю не закритий. Контакти між представниками США, Катару та іранськими посередниками тривають, а новий раунд консультацій може відбутися вже найближчими тижнями. Проте нинішня реакція Трампа показує головне: сторони залишаються надто далекими одна від одної у базових питаннях — від санкцій до безпеки Перської затоки.
Саме тому нинішній етап виглядає не початком мирного врегулювання, а радше короткою паузою між двома фазами протистояння. І чим довше переговори залишатимуться мовою ультиматумів, тим вищою ставатиме ціна будь-якої помилки — не лише для Вашингтона й Тегерана, а й для всього енергетичного ринку та безпеки Близького Сходу.
