Слова Володимира Зеленського в інтерв’ю Reuters важливі не лише як емоційна реакція на переговорний тиск. Якщо президент України точно передає зміст американської позиції, то йдеться про принципову зміну формули миру: не спершу гарантії безпеки для України, а спершу територіальна поступка, після якої Києву обіцяють захист. Сам Зеленський сказав, що Дональд Трамп “досі обирає стратегію більшого тиску на українську сторону”, і підкреслив: схід України є частиною самих безпекових гарантій, а не предметом їх обміну.
Це особливо показово на тлі того, як тема гарантій виглядала ще на початку року. У січні AP з посиланням на Зеленського повідомляло, що США пропонували Україні 15-річні гарантії безпеки в межах мирного плану, а сам президент наполягав, що без реальних гарантій війна фактично не завершиться. Того ж місяця Зеленський заявляв, що документ із США щодо гарантій був “100% готовий”, а Офіс президента пізніше підтверджував, що Київ продовжує готувати з Вашингтоном документи про гарантії безпеки й відновлення. Тобто ще недавно логіка була іншою: спочатку рамка стримування Росії, потім — будь-яка політична конструкція миру.
Саме тому нинішній сигнал виглядає не технічною розбіжністю, а переглядом порядку речей. Україна роками повторює одну й ту саму базову тезу: припинення вогню без чітких, письмових і дієвих гарантій — це не мир, а пауза перед новим вторгненням. Цю позицію Зеленський формулював офіційно ще в листопаді 2024 року, а Паризька декларація “коаліції рішучих” від 6 січня 2026 року прямо зафіксувала, що суверенітет і тривала безпека України мають бути невід’ємною частиною мирної угоди, а будь-яке врегулювання повинне бути підкріплене надійними безпековими гарантіями.
Колючий дріт та протитанкові «зуби дракона» на оборонній лінії в Донбасі минулого місяця — Тайлер Хікс
За оцінкою Дейком, головна небезпека тут у тому, що Вашингтон, якщо справді просуває саме таку модель, змінює не лише переговорну тактику, а й саму філософію післявоєнного устрою. Україна каже: гарантії мають стримувати Росію до будь-яких болючих рішень. Натомість описана Зеленським американська схема виглядає так: спершу Україна відходить, втрачає ключову оборонну глибину, а вже потім отримує обіцянки захисту. Для держави, яка вже пережила Будапештський меморандум і кілька зірваних Росією режимів припинення вогню, це не компроміс, а стратегічний ризик.
Чому ж Донбас у цій формулі настільки критичний? Тому що мова йде не просто про “ще одну ділянку фронту”, а про один із головних оборонних вузлів України на сході. Аналітика ISW описує український “fortress belt” у Донецькій області як 50-кілометровий пояс укріплених міст і населених пунктів уздовж траси H-20: Слов’янськ і Краматорськ формують північну частину, а Дружківка, Олексієво-Дружківка та Костянтинівка — південну. Цей пояс Україна зміцнює з 2014 року після відбиття російсько-проксійних атак на ці міста.
Тому вимога “відійти з решти Донбасу” для Києва означає не просто політичну втрату території. Вона означає добровільно віддати Росії укріплену міську дугу, яку Москва впродовж років не могла швидко зламати військовим шляхом. ISW прямо вказував, що захоплення дрібних сіл не означає здатності РФ швидко взяти значно більші й сильніше укріплені міста цього поясу. Іншими словами, Україні пропонують поступитися тим, що Росія досі не здобула за прийнятну для себе ціну.
Українські солдати ведуть вогонь по російській цілі в Донецькій області цього року. Донбас, що складається з Донецької та Луганської областей, став центром територіальних суперечок між Україною та Росією — Тайлер Хікс
Із суто військової точки зору логіка Києва тут зрозуміла. Якщо російська армія отримає цей пояс без багаторічних міських боїв, вона не просто закриє для себе політичну ціль “повного Донбасу”. Вона отримає нові логістичні вузли, кращі стартові позиції для тиску на сусідні регіони і сильніший плацдарм для майбутніх операцій. Саме тому Зеленський наполягає: схід України — це не “додаток” до гарантій, а частина самої системи стримування. Це вже не тільки дипломатична, а й географічна правда війни.
Ще одна причина, чому ця тема звучить так гостро саме зараз, — зміна оперативної обстановки. AP повідомляє, що Росія різко посилила удари по Україні, запустила майже 400 далекобійних дронів за одну ніч, а генерал Олександр Сирський говорив про 619 російських атак за чотири дні вздовж приблизно 1250-кілометрової лінії фронту. AP також пише, що ISW розцінює нинішню динаміку як ознаки початку або розгортання весняно-літнього наступу РФ 2026 року. Тобто торг навколо Донбасу йде не в момент затишшя, а на тлі нової фази російського тиску.
У цьому сенсі позиція Трампа, описана Зеленським, накладається на ще один фактор — війну навколо Ірану. AP прямо зазначає, що бойові дії на Близькому Сході відвернули частину американської уваги від України, тоді як Кремль намагається використати цю паузу для нових наступальних дій. Зеленський уже попереджав, що має “дуже погане відчуття” щодо того, як ця близькосхідна ескалація вплине на український трек. Тут знову видно ризик: чим більше Вашингтон прагне швидкого зовнішньополітичного результату, тим сильнішою стає спокуса тиснути на більш залежного партнера — тобто на Київ, а не на Москву.
Якщо дивитися на це з американського боку, спокуса зрозуміла. Для Білого дому швидка угода могла б означати замороження фронту, контрольований режим припинення вогню, менші короткострокові витрати та політичний аргумент, що США “зупинили війну”. Але саме тут починається розрив між логікою швидкої угоди і логікою стійкого миру. Бо коротка формула “земля в обмін на гарантії” виглядає ефективною тільки на папері. На практиці ж вона може означати, що Росія отримує стратегічний виграш зараз, а питання про реальне виконання гарантій переноситься в майбутнє.
Український аргумент у відповідь теж давно сформований. Київ виходить із того, що будь-які гарантії мають бути не моральними, а юридично й політично зобов’язуючими: із чітким механізмом реакції, фінансування оборони, доступом до зброї, повоєнною присутністю партнерів у різних форматах та зрозумілим механізмом моніторингу порушень. Саме це частково відображала і Паризька декларація, де йшлося про участь у механізмі моніторингу припинення вогню, і риторика Зеленського про потребу в схваленні гарантій на рівні Конгресу США та парламентів партнерів. Без цього “гарантії” залишаються політичною обіцянкою, а не інструментом стримування.
Є й ширший європейський вимір. У Паризькій декларації союзники прямо записали, що здатність України захищати себе є критично важливою не лише для самої України, а й для євроатлантичної колективної безпеки. Це означає: питання про контрольовану Україною частину Донбасу — вже давно не лише українське. Якщо оборонний пояс на сході посиплеться або буде зданий як умова миру, Європа отримає не “розв’язану проблему”, а ближчу, довшу й дорожчу лінію нестабільності.
Тому нинішня заява Зеленського — це, по суті, спроба публічно пересунути переговори назад до базової логіки. Не Україна має доводити, чому не хоче добровільно послаблювати власний фронт. Навпаки: США і партнери мають відповісти, якими саме будуть гарантії, хто і як їх виконає, що станеться у випадку нового російського удару, і чому Київ повинен вірити, що цього разу Москва не використає перепочинок для наступного циклу війни. Поки відповідь на ці питання нечітка, вимога про відхід із Донбасу виглядає не як мирний план, а як схема асиметричних поступок.
Реакція українського військовослужбовця на кидання гранати під час навчань на тлі вторгнення Росії в Україну на Донбасі, Україна, 8 квітня 2023 року — Ян Дорброносов
У підсумку боротьба точиться не лише за карту Донецької області. Вона точиться за принцип: чи може держава, яка обороняється, зберегти право на власну безпекову логіку, чи її змушуватимуть обміняти реальну оборону на відкладені обіцянки. Саме тому Донбас у цій історії — не просто територія переговорів. Це рубіж, на якому вирішується, чи буде повоєнна Україна захищеною, чи лише формально “заспокоєною”.
