У п’ятий рік повномасштабної війни становище Росії вже складніше, ніж рік тому. Наступ просувається повільніше, українські удари дедалі частіше досягають глибокого тилу, бюджет працює з великим дефіцитом, а паливний ринок переживає перебої. Однак ознак того, що Володимир Путін вважає ціну війни неприйнятною, немає.
На фронті Москва втратила темп, який мала у 2025 році. За оцінкою Інституту вивчення війни, у липні російські сили просунулися приблизно на 37,9 квадратного кілометра — проти понад 455 квадратних кілометрів у липні попереднього року. Весняно-літній наступ поки не дав Росії оперативного прориву.
Економічний фон також змінився. Банк Росії знизив прогноз зростання ВВП на 2026 рік до 0–1%, підвищив прогноз інфляції до 6–7% і залишає ключову ставку на високому рівні. Інвестиційна активність слабшає, а витрати держави залишаються одним із головних джерел попиту.
Водночас суспільна картина не схожа на передреволюційну. У липні 62% опитаних росіян виступали за перехід до мирних переговорів, але 66% продовжували підтримувати дії російської армії, а 56% схвалювали посилення ударів по Україні. Саме ця суперечність дає Кремлю значний простір для продовження війни.
Аналіз «Дейком» показує, що відповідь на питання, чому Путін продовжує війну, лежить не в оцінці того, чи добре Росії. Для Кремля важливіше інше: чи погіршується становище України швидше. Поки Путін вважає відповідь позитивною, внутрішні проблеми не перетворюються для нього на аргумент на користь миру.
Це логіка відносного виснаження. Російському керівництву не обов’язково демонструвати швидкі територіальні перемоги, якщо воно переконане, що може довше поповнювати армію, виробляти ракети, фінансувати військові витрати та чекати, поки Україна зіткнеться з гострішим дефіцитом людей, грошей і засобів ППО.
Олександр Габуєв, директор Carnegie Russia Eurasia Center, описує цю логіку як ставку на те, що Росії достатньо протриматися довше за Україну. Путін неодноразово недооцінював українську здатність адаптуватися, однак сам факт попередніх помилок поки не переконав його змінити основну стратегічну оцінку.
Найважливішим аргументом Кремля стає ракетна війна. Росія зберігає можливість серійно виробляти балістичні та крилаті ракети, тоді як Україна особливо залежить від обмежених запасів західних перехоплювачів. Саме ця асиметрія робить майбутню зиму потенційно центральною частиною російського розрахунку.
Москва вже зміщує виробничі пріоритети на системи, які важче перехоплювати. Українська воєнна розвідка оцінює російське виробництво крилатих і балістичних ракет більш ніж у 200 одиниць на місяць, причому випуск окремих типів улітку перевищував планові показники.
Це дозволяє Путіну сподіватися, що повільний сухопутний наступ можна компенсувати ударами по енергетиці, оборонних підприємствах, логістиці й містах. Якщо українська ППО має дедалі менше дорогих перехоплювачів, кожна нова серія балістичних ударів створює для Москви вигідніше співвідношення витрат.
Особливо небезпечною для Києва є нестача Patriot. Українське керівництво заявляло, що поставки ракет-перехоплювачів у 2026 році впали приблизно до третини минулорічного рівня. Одночасно Росія нарощує використання балістичних ракет, проти яких можливості інших українських систем значно обмежені.
Саме тому Кремль може дивитися на зиму не як на ще один сезон війни, а як на можливе вікно примусу. Масовані удари по електроенергетиці, промисловості й транспортній інфраструктурі здатні одночасно підвищувати економічну ціну війни, погіршувати цивільне життя та навантажувати дефіцитну ППО.
Але власна російська економіка також дедалі виразніше демонструє межі воєнної моделі. За попередньою оцінкою Міністерства фінансів, дефіцит федерального бюджету за січень–липень досяг 6,455 трлн рублів. Нафтогазові доходи при цьому скоротилися на 16,8% порівняно з роком раніше.
Сам дефіцит ще не означає фінансової кризи. Російська держава здатна позичати всередині країни, змінювати податки, скорочувати менш пріоритетні програми та використовувати резерви. Але цифра показує, наскільки дорожчим стало підтримання одночасно війни, соціальних витрат і нормальної роботи цивільної економіки.
Центральний банк уже визнає, що можливості для швидкого зниження ставок обмежені. Прогноз середньої ключової ставки на 2026 рік підвищено до 14,5–14,6%, а прогноз валового накопичення капіталу погіршено. Висока вартість кредиту поступово тисне на інвестиції поза державним і військовим сектором.
Додатковим ударом стали українські атаки на нафтопереробні заводи. Пожежі та зупинки окремих потужностей збіглися зі зростанням цін на паливо й перебоями на заправках. Банк Росії прямо називає паливний фактор однією з причин прискорення інфляції в червні та липні.
Російський уряд уже використовує експортні обмеження, щоб втримувати більше пального на внутрішньому ринку. Заборони та квоти покликані стабілізувати пропозицію, але сам факт їхнього застосування показує, що удари по переробці перестали бути лише військовою статистикою і стали відчутною економічною проблемою.
Українські далекобійні удари розширилися і за межі енергетики. Під атаками опинялися великі складські комплекси Wildberries та Ozon, інші логістичні об’єкти й промислові підприємства. Для російського населення війна дедалі частіше проявляється не через телевізійну карту фронту, а через пожежі, черги й перебої.
Опитування фіксують цю зміну дуже чітко. Серед подій, які найбільше запам’яталися росіянам у липні, 27% називали удари безпілотників, зокрема по НПЗ і складах, а 13% — бензинову кризу. Війна, яку влада роками намагалася географічно віддалити від більшості громадян, стає значно ближчою.
Ще показовіші відповіді про загальний стан країни. 57% респондентів оцінювали політичну ситуацію як напружену, а ще 13% — як критичну або вибухонебезпечну. Серед причин вони називали війну, атаки дронів, страх за майбутнє, економічні проблеми, дорожче пальне та перебої зі зв’язком.
Проте суспільна втома не автоматично стає вимогою капітуляції чи поступок. Лише близько чверті опитаних підтримували поступки Україні та Заходу заради миру. Понад половина, навпаки, одночасно бажала переговорів і посилення російських ударів. Це одна з ключових особливостей нинішньої російської громадської думки.
Такий набір відповідей дозволяє Кремлю інтерпретувати запит на переговори не як вимогу завершити війну будь-якою ціною, а як бажання завершити її на російських умовах. Поки більшість не готова підтримати територіальні поступки, Путін може стверджувати, що продовження військового тиску відповідає суспільним очікуванням.
Особистий рейтинг президента також залишається високим. У серпні діяльність Путіна схвалювали 76% опитаних, не схвалювали 18%. Одночасно 56% вважали, що країна рухається правильним шляхом. Це далеко не картина влади, яка відчуває неминучу загрозу через втому населення.
В авторитарній системі навіть набагато сильніше невдоволення не обов’язково швидко впливає на стратегічні рішення. Кремлю не потрібно вигравати конкурентні вибори на основі ставлення до війни, а організована антивоєнна політика перебуває під системним тиском. Це суттєво підвищує допустимий для влади рівень суспільних витрат.
Водночас усередині російської еліти дедалі частіше звучать застереження щодо меж мобілізаційної економіки. Глава Сбербанку Герман Греф у червні говорив про бажання якнайшвидшого припинення бойових дій і попереджав про надмірне охолодження економіки через високу ставку.
Мер Москви Сергій Собянін пішов ще далі, заперечивши заклики перевести всю економіку на воєнні рейки. Він наголосив, що знищення нормальної цивільної економіки зрештою означатиме втрату податків, доходів населення та самої здатності держави фінансувати війну.
Ці слова важливі не тому, що Греф чи Собянін стали політичними опонентами Путіна. Вони залишаються частиною системи. Їхні заяви показують інше: дискусія всередині еліти вже стосується не того, чи має війна економічну ціну, а того, де лежить межа, після якої ця ціна почне руйнувати джерело воєнної стійкості.
Путін, однак, має підстави вважати, що до цієї межі Росія ще не дійшла. Економіка майже не зростає, але й не перебуває у вільному падінні. Держава продовжує отримувати великі доходи, банки функціонують, зарплати виплачуються, а оборонні підприємства підтримують високий темп виробництва.
Те саме стосується фронту. Російський наступ різко сповільнився, але Москва не втратила стратегічної ініціативи всюди і продовжує тиснути на найбільш укріплену частину Донеччини. Для Кремля навіть дуже дорогі невеликі просування можуть виглядати прийнятними, якщо вони поступово погіршують українські позиції.
Путін фактично веде не війну за швидкість, а війну за поріг витривалості. Він може дозволити собі місяць майже без значних територіальних здобутків, якщо вважає, що за цей самий місяць Україна втратила більше людей, ракет ППО, енергетичного обладнання або фінансових резервів.
Це пояснює і його реакцію на українські удари по Росії. Замість того щоб представляти їх як доказ власної вразливості, Путін подає атаки як ознаку слабкості Києва та виправдання для подальшої ескалації. У його публічній конструкції що гірше стає Україні на фронті, то частіше вона нібито атакує російський тил.
Така інтерпретація має важливу психологічну функцію. Якщо будь-яке погіршення всередині Росії можна пояснити тим, що противник «відчайдушно реагує» на російські успіхи, негативні факти не обов’язково змушують Кремль переглядати стратегію. Вони можуть, навпаки, використовуватися як доказ її правильності.
Дипломатичний канал поки також не змінив цього розрахунку. Після візиту директора ЦРУ Джона Реткліффа до Москви Дмитро Пєсков заявив, що переговорний процес щодо України перебуває на глибокій паузі й нових ідей немає. Путін при цьому був поінформований про результати контактів.
Російські умови залишаються максималістськими. Москва вимагає, щоб Україна залишила підконтрольні їй території Донеччини, яких російська армія не змогла захопити силою. Для Києва така умова означала б передачу укріплених міст без бою і тому залишається неприйнятною.
Сам факт погіршення російської економіки не гарантує пом’якшення цих вимог. Для зміни позиції Кремля необхідно, щоб Путін перестав вірити у покращення своєї відносної позиції. Йому потрібно побачити не просто високу ціну війни, а перспективу, за якої продовження війни коштуватиме Росії більше, ніж компроміс.
Саме на це спрямована українська кампанія далекобійних ударів. Атаки на НПЗ, паливну логістику, склади й промислові об’єкти мають поступово руйнувати відчуття безпечного тилу та змушувати Росію витрачати більше ресурсів на ремонт, ППО, резервні маршрути й підтримання внутрішнього ринку.
Але цей ефект накопичувальний, а не миттєвий. Черга на заправці чи знищений склад самі по собі не змінюють рішення Кремля. Їхня стратегічна вага зростатиме лише тоді, коли окремі удари почнуть складатися у тривале падіння доходів, виробництва, логістичної стійкості та суспільної впевненості.
Путін тому входить у наступну зиму зі значно більшою кількістю проблем, ніж мав рік тому, але не обов’язково з меншим бажанням воювати. Навпаки, він може вважати найближчі місяці моментом, коли накопичені українські слабкості нарешті можна перетворити на політичний результат.
Це і є головна причина, чому Путін продовжує війну. Йому не потрібно доводити, що Росія процвітає або що її армія швидко перемагає. Йому достатньо вірити, що час усе ще працює проти України — і що російська система здатна пережити власні втрати довше, ніж українська.
Поки цей розрахунок не зміниться, бюджетний дефіцит, повільний фронт, паливні проблеми та суспільна втома залишатимуться для Кремля витратами, а не причинами зупинитися. Реальний перелом настане лише тоді, коли продовження війни перестане виглядати для Путіна менш ризикованим, ніж мир.
